Ця книга не про успіх. Я лише хотів показати на особистому прикладі, як ми чинемо опір змінам, тому що боїмося їх, не знаємо, що робити і чого очікувати від майоріючої невідомості. Це моя щира історія про те, як я полюбив себе, життя і інших людей.

Я б хотів, щоб людина, яка відкрила цю книгу, прожила цю історію зі мною, стала на деякий час її головним персонажем, занурилася в сюжет, подивилася на все зсередини моїми очима. А в кінці, закриваючи книгу, подумала б: «Як же цікаво жити!» Тому що все в нашому житті відбувається не з нами, а для нас.

Обернувшись у бік дверей, брат усміхнувся. Я сів за стіл і почав розповідати. Коли закінчив, Льоша уважно подивився на мене і видав абсолютно несподівану фразу:

— Те, що вийшло, — це круто. Тепер, малий, це потрібно повторити. — Останнє слово він вимовив по складах, для більшої дохідливості: — По-вто-ри-ти.

Я не зрозумів. У сенсі повторити? Навіщо? Багаторічна ціль досягнута. Тепер залишилося лише закріпити своє нове становище і користуватися можливостями свого успіху. Але Льоша пояснив:

— Справа в тому, що, коли ти потрапляєш на новий рівень, ти потрапляєш на його дно. А через повторення своїх результатів ти закріплюєшся, розумієш?

Я кивнув.

Наша розмова затяглася. Давно спорожніли вулиці за вікном, мама кілька разів зазирала на кухню і махала на нас рукою, заспокоїлися сусіди, чайник охолов удесяте, а ми все сиділи, сиділи і сиділи…

Я вдивлявся в обличчя брата і намагався зрозуміти, про що він думає.

— Льош… А результати аналізів прийшли?

Льоша заперечно похитав головою.

— У понеділок обіцяли.

Ми замовкли. Я вмовляв себе не нагнітати обстановку, але не запитати про це не міг. Діагноз «пухлина головного мозку» жив з нашою сім’єю вже дев’ять років.

— Ольга, — представилась вона і усміхнулася. І я відчув, як починаю усміхатися у відповідь. — Я директор магазину. Пройдемо зі мною.

Я здивувався. Для директорки вона виглядала надто мило і… юно, чи що. Ми рушили до кабінету керівника. Жестом запросивши сісти, Ольга вмостилася в кріслі навпроти. Розклала навколо себе якісь папери. Почалася співбесіда. Я не дуже вслухався в те, що вона розповідала, тому що мене цікавило єдине питання: а скільки платять? У підсумку саме його я й поставив першим, коли випала така нагода.

— Спочатку ти отримуватимеш двісті п’ятдесят доларів, потім подивимося на твої успіхи.

Ого. Я зазнав шоку. Після 2500 доларів у ресторані і класного доходу на мийці ця сума здалася відверто смішною. Я не розумів, як зможу вмістити всі свої потреби в такий скромний бюджет. Та я такі гроші іноді за день витрачав… А тут за них потрібно щодня їздити на роботу з іншого кінця міста, на щось купувати обіди і пахати тридцять днів до зарплати…

— Твоє піжонство, — він поглядом вказав на мій годинник, — це не що інше, як спосіб заслужити любов.

Я здивувався. Поки пов’язати любов оточуючих і годинник не вдавалося.

— Так. Так ти намагаєшся довести людям, що тебе можна любити. Але при цьому ти не вмієш будувати з ними стосунки, не знаєш своєї цінності, не приймаєш її, міняєш на статус і гроші. Коли ти нібито досягаєш поваги людей, то починаєш вимагати від них любов, а вони від тебе йдуть, і ти сприймаєш це як зраду. І ми знову тут повертаємося до почуття непотрібності…

Я сидів, слухав, а його слова лилися на мене крижаним душем.

Саша запросила мене на кухню, сама важко сіла навпроти.

— У мене питання тут виникло, — почала вона. — Я за пару місяців піду в декрет. Грошей, звісно, стане менше, бо зараз ми в загальний бюджет однаково вкладаємося. Виходить, що ми житимемо вдвічі гірше? Що ти думаєш із цього приводу?

Я застиг на місці. Сашине питання різонуло по найболючішому. Можливо, я колишній перейшов би в наступ: «Ось так, значить, ти мене підтримуєш, так?!» Але, попри підступне відчуття, я розумів Сашу. Вона готувалася стати матір’ю, і для неї на перше місце природним чином вийшла безпека — її власна і майбутньої дитини. Забезпечити цю безпеку — моє завдання як чоловіка, а я поки намагався-намагався, але безрезультатно. Аргументів для виправдань чи пояснень у мене не було.

— Я почув тебе…

Будьте уважні: прагнення полюбити себе для того, щоб «побудувати здорові стосунки», «знайти своє призначення», «стати успішним», «виховати здорових дітей» — і підставте своє, — врешті-решт приведе нас не туди. Тому що наш внутрішній світ бачить нас наскрізь і розуміє, що ми хочемо його «використати» для досягнення своїх дрібних, приземлених цілей. Там працює тільки одне — щирість, і зайти туди можна тільки з чесними й щирими намірами.

У кафе уклали мирову, скріпивши договір чашками кави й тістечком. Під час розмови я спіймав себе на думці, що розглядаю дівчину, яка мене зачепила, так, ніби намагаюся втримати в пам’яті кожен її жест, погляд, поворот голови. Довге темне волосся було зібране у високий хвіст, вона раз у раз струшувала головою або проводила рукою по чолу, прибираючи відрослу чолку. Під час розмови вона дивилася на співрозмовника уважним і водночас насмішкуватим поглядом, ніби підбурюючи сказати щось зайве. Така собі зухвала дівчисько-розбійниця.

Невдовзі за другою дівчиною приїхав її бойфренд, і ми залишилися удвох. Повисла незручна тиша. Усе моє красномовство миттєво зникло. Ми посиділи хвилин десять, я спробував підтримати якусь розмову, зрозумів, що не можу, і запропонував роз’їхатися, аргументуючи великою зайнятістю.

— Так, давай, а то й справді засиділися, — вона дістала телефон і викликала таксі.

— Ходімо, я тебе проведу, — на якомусь пориві відваги запропонував я. Вона подивилася на мене своїми сміючимися очима, але нічого не сказала. Проте перед тим, як відчинити дверцята автомобіля, вона різко обернулася до мене:

— Знаєш, Паш, ти класний хлопець, але шансів у тебе немає.

В кожній проблемі схований ключ від дверей на новий рівень. Якщо в тебе вистачає сміливості вирішити проблему, ти отримуєш ключ від нових дверей. Як у Форт Буаяр, пам’ятаєш таку програму? Будеш уникати проблем, ігнорувати їх — це все буде не в той бік. Та якщо в тебе вистачить сміливості почати їх вирішувати, ти побачиш, як через твої ж проблеми просто виходити на нові й нові рівні. І в той же час знімати шари своєї «неадекватності», просто таки зчісувати їх уявним напилком, і набувати нових навичок. Ти одразу будеш бачити, в чому не відповідаєш новому рівню.

Найкращий для чоловіка стан, котрий запускає зростання результату, називається «бракує грошей». Мені пригадалася давня розмова з Володимиром, коли ми обговорювали чоловічу конфігурацію. Він тоді сказав мені, що чоловік зростає лише в стресі. Коли він голодний, він генерує нові ідеї і шукає можливості. Найголовніше — він до всього відкритий і пробує нове, щоб створювати нові результати.

Ахіллесова п’ята усіх чоловіків — коли вистачає грошей на всі витрати. Чоловік одразу ж «робиться вагітним», у нього росте пузце, він стає дуже важким на підйом. Замість того, щоб казати «Так» можливостям, він придумує собі 100 500 виправдань, чому ні — «ой, не знаю», «а які ризики»… Така вже чоловіча природа.

І до речі, щоб у чоловіка завжди був стрес «бракує грошей», йому і потрібна жінка, котра постійно вигадує щось нове, що їй і сім’ї потрібно. То поїздку на море, то машину, то стіл саме з такими вигнутими ніжками.

Якщо ми не реалізуємо потенціал свого тіла, ми нічого не втратимо.

Якщо ми не реалізуємо потенціал свого розуму, ми втратимо, але не надто багато.

Якщо ми не реалізуємо потенціал свого серця, ми втратимо, і втратимо багато.

Якщо ми не реалізуємо потенціал своєї душі, ми втратимо все.

Ми потрапили у пастку. Усю тему любові до себе, трансформації особистості, особистісного і духовного зростання люди перетворили на мейнстрим. Вона стала попсою нашого часу і обросла своїми кліше. «Я відпрацьований, усвідомлений, в ресурсі, в потоці» і тому подібні вислови можна почути від багатьох людей, котрі живуть в ілюзії «просвітленого життя», але наживо за цими словами нічого немає.

У мене так жахливо боліла голова, що я навіть попросив в ресторані таблетку. Зосередитись на їжі ставало все складніше, і, нашвидкуруч поївши і розрахувавшись, ми поїхали додому.

— Дідько, у мене ніби ядерну бомбу в голові підірвали, гірше й гірше, — дивувався я за кермом.

— Може, вдома стане краще, вже майже приїхали, — підтримала Саша. — Помиєшся — і все мов рукою зніме.

Вдома я сходив в душ, та голова не відпускала й далі жахливо боліла, мабуть, як ніколи раніше. Я подумав своє улюблене «в будь-якій незрозумілій ситуації лягай спати — і попустить» — і ліг спати.

Це не спрацювало. Вранці мене розклеїло так, що я навіть встати з ліжка не зміг.

Новизна. Усе перевернеться. Навіть гроші будуть роздавати просто так. Та що ж таке буде відбуватися? Що це може означати? Ми ж нормально прожили і ковід, і ось цей, 2021 рік. Що за кіпіш на нас чекає?

«Ну, одне зрозуміло. Якщо твій інструктор серйозний, як ніколи, і готується до викликів, це привід включитися в свою підготовку», — подумав я. 2022 рік буде цікавий.

День нашого грандіозного запуску був призначений на 24 лютого 2022 року.

Вранці, коли на годиннику було 5:15, мене розбудила Саша зі словами: «Почалась війна». Ці новини стали для мене крижаним душем. Єдине, що я сказав у відповідь: «Ах ти ж падло! У нас запуск, а ти зі своєю війною». Адресував я ці слова путіну.

Світ вміє піклуватися про нас і коригувати наш рух. Якщо ми йдемо не в той бік, світ зазвичай руйнує наші плани для того, щоб вони не зруйнували нас. Метафорично: в твою вітрину життя прилітає цеглина з запискою: «Ти не зрозумів?» і розбиває її. Тоді вже важко не звернути увагу.

От уяви, що ти сидиш з калькулятором, а світ хоче подарувати тобі айфон. Якби ти одразу відреагував, — сидів би вже з айфоном. А ти ігнорував, опирався новизні. «Мій улюблений калькулятор мені подобається! Не хочу від нього відмовлятись!» Тож у тебе і калькулятор забрали тепер, і айфон не дають. Поживи без усього, подумай про свою поведінку.